Історія вулиць Новомосковська
Історія
вулиць нашого міста тісно пов’язана з історією рідного краю, історією жителів
міста Новомосковська. Сторінки цієї історії величні, хоча водночас і трагічні.
О,
як багато могли б нам розповісти будівлі, які споруджені на цих вулицях, якби
вони могли говорити! Ця розповідь була б значно відвертішою, повнішою і напевно
більш цікавою у порівнянні з тим, що нам залишили архіви, спогади людей.
Після
визволення Новомосковська від німецько-фашистських загарбників у вересні 1943
року вулиці міста були в руїнах, але все ж вони відродилися з попелу.
Місто
поступово змінюється. Колись невелике поселення з двома десятками вулиць,
забудованих низенькими, переважно глинобитними та дерев’яними хатами,
перетворилося на сучасне місто, одне з найкрасивіших міст Дніпропетровщини.
У нашому рідному міст деякі люди не цікавиться
історією рідних вулиць. Здавалося як можна не зацікавитися дорогою по якій ти проходиш кожен день, коли ідеш до
школи, на роботу, в університет. Кожна стежинка або магістраль має свою
непереривну історію, котра приховує свою таємницю.
На початку XIX століття домінантою міста був
Свято-Троїцький собор. Він виглядав особливо величним серед одно дерев'яних хат
під солом'яними і очеретяними дахами | Собор оточувала велика площа, звана
Соборною. До наших днів вона дійшла під назвою Базарна, потім імені Сучкова,
пізніше була перейменована в площу Перемоги.
Прямо від Соборної площі, як промені, лежали прямі,
вулиці. На захід йшли Січова (нині Головко ), що переходить вулицю Гавришів Кут
і Запорізька (Шевченка), впирається в богадільню, за якою стояла Толгська церква на Сінний площі.
На Північний-Захід пролягала Половицька оперативна,
потім 195 -ї стрілецької дивізії. Вона розділяла Гетьманську (Радянська) вулицю
і зливалася з вулицею Калнишевського (нині Червоноармійська) на південній
кінець Ярмарковій площі. Вулиця Калнишевського з'єднувала собою Сінну і
Ярмаркову площі. Із західного боку Сінний площі, там, де вулиця Гавришів Кут
наближалася до неї, стояв колодязь з хорошою водою.
Від нього йшла на північ вулиця Кущівка - західна
околиця міста . За нею простягалася заплава річки Самара, що заливається
весняними водами і дощами. Густі зарості очерету та рогозу покривали всю
заплаву, роблячи її майже непрохідною для людини домашніх тварин. Зате для
птахів це був справжній заповідник.
На південь від Соборної площі до самої Самари
пролягала Кошова (Робоча) вулиця. Вона закінчувалася просторим лугом. На схід з
виходом до перевозу через Самару йшла Йорданська (Бойова) вулиця. За нею йшли
урочисті ходи до Самарі на Водохреща 6 -го (19 - н . Ст.) Січня до Йордані.
В льоду вирубували хрестоподібну ополонку , в якій
освячувалася вода. Сміливці і зневірені у хворобі люди купалися в ополонці,
сподіваючись очиститися від гріхів і напастей. Народу на Йордань збиралося
багато. Після обряду хрещення випускали в безлічі голубів. Потім йшло застілля,
народ веселився.
На схід від місця перетину Соборній площі з Половицькою
вулицею йшла Паланочна (нині - Комсомольська ) вулиця. Вона з'єднувала центр
міста з його передмістям - Воронівка. Вся Воронівка містилася на одній вулиці з
такою ж назвою (зараз - Леваневського ).
Вулицю Половицьку і Воронівку з'єднувала вузька
доріжка , прокладена пішоходами і возами по самому краю обривистого Самарського
берега.
Навесні, після гарного дощу вона ставала майже
непрохідною, через глибокий і липкий бруд.
На Половицькій стояла Новомосковська поштова
контора. Це була одноповерхове, витягнуте вздовж дороги будівля. Нині на цьому
місці майданчик перед школою № 18 . Ті, кому цікаво, можуть поглянути на
Розклад руху поштових відправлень за 1864. У місці з'єднання вулиць
Паланочного, Водолазського (площа Леніна) і Поштового провулка (нині не існує )
стояв колодязь з хорошою водою.
Схожий колодязь стояв і на іншому кінці Поштового
провулка. Пізніше, вже на початку XX століття ці колодязі були перероблені в
свердловини з помпами.
Свердловини були закриті дерев'яними будками з
куполоподібними дахами. Ці споруди оживляли міський пейзаж - вони і добре
виглядали, і були дуже корисні. На жаль, вони дуже не сподобалися Радянської
влади, напевно, як пережиток капіталізму.
Рішення було прийнято швидко і не відрізнявся
оригінальністю колодязі були знищені. Тільки в недавньому минулому, після
Чорнобильської катастрофи 1986 року в спішному порядку влада вирішила знову
відкрити свердловини. Що з цього вийшло, можна спостерігати і сьогодні ... то
тут, то там із землі стирчать іржаві труби, до яких нікому немає ніякої справи
.
Але повернемося до Соборної площі. На сході її
сторін стояли кам'яні магазини. Вони утворювали цілий квартал виходячи східною
стороною на М’ясницькій (вона ж - Одеська а нині Барикадна ). Там же, в будинку
полтавського уродженця Палянички знаходився краєзнавчий музей .
Поруч стояв вітряний млин того ж Палянички.
З північного сходу, між Соборно площею і М’ясницькою
пролягала вулиця Монастирська (Дем'яна).
На площі на початку вулиці Монастирській стояв
заїжджий будинок Ельванта. Поруч стояли дерев'яні Лабазов, в яких продавалася
всіляка господарське начиння. Уздовж північної сторони Соборної площі, між
вулицею Монастирській і Підпільній, розташовувалися два важливих закладу.
З східного кінця стояв польський костел, а за ним ,
на розі Підпільної стояв готель « Франція », що належала поміщику Паляничка.
Трохи осторонь від неї розташовувалася їдальня. Щоправда, це було вже дещо
пізніше, коли в місті з'явився робочий клас. Сьогодні приблизно на тому місці
знаходиться міська лазня і двоповерховий будинок з червоної цегли - колишня
«Франція (Соборна площа, 14 ).
Після Великої Вітчизняної війни цей будинок довго
стояв із зруйнованими перекриттями. Мабуть , влада довго вирішували , що з ним
робити. З 1 вересня 1956 Було розпочато відновлення будинку з обладнанням
десяти житлових кімнат. Пізніше будівля була перепланована.
Навпроти готелю «Франція», на розі Підпільній вулиці
і Соборній площі знаходилася біржа візників.
Як і належить, транспорт знаходився поруч зі своїм
активним клієнтом - постояльцями готелю. На розі Паланочної вулиці та Соборної
площі, де сьогодні розташована аптека, знаходився ще один готель. Вже в
радянські часи вона була переобладнана в їдальню, а потім в 50 -ті роки - в
аптеку. З цього ж боку площі, але на розі Запорізької вулиці, де в 1950- 80 -х
роках був ресторан «Самара», в ті роки була турецька пекарня, прикрашена
позолоченими кренделями на ланцюжку, звисає з консолі біля вхідних дверей.
Трохи далі, по тій же стороні вулиці через
перехрестя, де зараз знаходиться відділення банку, був ресторан. Перед рестораном,
пекарнею і готелем, де нині чи то квіткові клумби, чи то ряд кіосків, на площі
стояли кам'яні магазини. Старожили кажуть, що під час окупації міста на цих
клумбах німці ховали своїх загиблих офіцерів.
На завершення нашої прогулянки по Соборній площі XIX
століття залишилося сказати, що на її південній стороні стояла аптека. Вона
була єдиною в місті для всіх станів.
На місці, де зараз розташований ринок, був майданчик
Самарі, на якій збиралися жителі для вирішення своїх життєвих питань, вибирали
старшину, вершили суд, спілкувалися в свята і при негараздах.
Вулиця Гетьманська починалася вона від вулиці
Січової. І якщо Січова була вулицею забезпечених городян - купців, заводчиків,
багатих ремісників, то Гетьманська була її передоднем. По ній вечорами прогулювалася
молодь, зустрічалися знайомі поспілкуватися. На ній, недалеко від кута з
Січової стояв млин на кінській тязі Звенигородського, а навпаки, з лівого боку,
нова будівля казначейства.
З цього ж боку, на розі вулиці Запорізької
знаходилася міська пожежна команда.
Потрібно сказати, що на тому ж місці вона стояла і в
радянські часи. І тільки в 70 -х роках минулого сторіччя була переведена в
новий будинок, побудований біля школи № 4, де знаходиться і нині.
Напроти пожежної команди через Гетьманську вулицю на
розі стояв будинок старого казначейства, поряд з ним кінотеатр «Модерн». У
будівлі казначейства в радянські часи було відділення Держбанку, а кінотеатр «
Модерн» перейменовано в « Авангард».
Далі по Гетьманської, після її перетину з Половинкою
вже на початку XX століття було побудовано млин Уманського, з паровим приводом.
За млином був побудований міський клуб.
Гарна одноповерхова будівля з великими арочними
вікнами на фасаді, витягнута вздовж вулиці Гетьманської. Глядацька зала мала
балкон з трьох сторін.
Пізніше клуб перетворився в міський театр.
У повоєнні роки він отримав ім'я Т. Г. Шевченка і
завжди користувався любов'ю городян. Сюди часто приїжджав з гастролями
Дніпропетровський театр української драми ім. Т. Г. Шевченка.
У театрі була своя трупа акторів , тут же працювали
гуртки художньої самодіяльності. Нині майже забута форма народної творчості,
гурток рукоділля, музичний та інші, заохочуючи молодь до творчості.
Далі, на розі Гетьманської і Водолазької, перебувала
вчительська семінарія.
Пізніше вона стала педагогічною школою. У наш час в
будівлі знаходиться кооперативний технікум.
По сусідству з цим будинком, далі від кута по вулиці
Водолазькій перебувала полкова церква.
У первозданному вигляді це будівля не збереглася. Вона
сильно постраждало під час німецько-радянської війни. Пізніше її було
відновлено і вона прийняла той вигляд, який має і сьогодні (пл. Леніна, 9).
Там де зараз двір кутового будинку по вул.
Радянській, 31 - пл. Леніна 8, раніше знаходився громадський тік зерна. Це була
околиця міста.
Відразу за нею простягалося Хвацьке поле . Мабуть,
це було улюблене місце розбійного люду. З часом тут пролягла дорога , яка
успадкувала ім'я поля і стала називатися Ліхопольєвська .
Кварталом далі , на захід від Гетьманської вулиці і
паралельно їй проходила вулиця Калнишевського перша . Вона була названа на
честь останнього отамана Запорізької Нової Січі.
Починалася вона від Січової вулиці , перетинала
Сінну площу, вливалася в площу Ярмаркову і йшла далі, до Лихого поля. Там , де
сьогодні знаходиться школа № 2, був винний склад.
У радянські часи він був тимчасово перебудований у
вчительську школу. Партійні керівники були впевнені , що радянській людині
пристрасть до вина буде чужим і облаштований винний склад був пущений під злам.
Там, де вулиця Калнишевського примикала до
Ярмаркової площі, знаходилася міська лікарня. Напроти неї стояла чоловіча
гімназія. Майже в первозданному вигляді будівля нині служить колегіуму № 11.
В кінці вулиці Калнишевського, лівіше до околиці
міста , стояла міська в'язниця . Побудована вона була в середині XIX століття.
Від неї до нашого часу нічого не збереглося.
В'язниця була невеликою . Кількість місць у
загальних камерах , наприклад в 1875 році, було 75 , в тому числі для
привілейованих осіб - З місця і тільки для чоловіків. Це кількість місць була
довгі роки постійним . Тут не тримали в'язнів з великими термінами ув'язнення.
Про це можна судити по інтенсивності проходження
людей через в'язницю. Так, за 1857 рік пройшло 355 арештантів, з яких 62 -
жіночої статі. У 1858 році - 309 арештантів , у тому числі 37 жінок. У 1859
році - 187 арештантів, з них 15 жінок. Середня вартість утримання одного
арештанта обходилася казні в 53 рубля 17,5 копійки на рік. Майже на тому ж
місці, де стояла в'язниця, зараз знаходиться хліб завод.
Далі за в'язницею , розтягнувшись в лінію від вулиці
Водолазького до Лихопольєвскої, стояли полкові казарми.
Вони ніби окреслювали кордон міста . Праворуч, за
казармами, уздовж Лихопольєвскої знаходилося міське кладовище.
На тому місці воно було до 50 -х років XX сторіччя.
Кладовище було просторе і красиве. Нарядні , виконані з художнім смаком
надгробні скульптури, ковані візерунчасті решітки огорож, склепи з
надмогильними капличками . Все це створювало враження глибокого урочистого
спокою, згладжувало скорботну суть цвинтаря, вселяло в душі відвідувачів
смиренність і просвітлення від зіткнення з вічністю.
Один з кращих історичних пам'яток Новомосковська був
зруйнований. На його місці поставлені «коробки» швейної фабрики та житлового
будинку № 66 А.
Основними транспортними артеріями міста
Новомосковська в XVIII - XIX століттях були вулиці Калнишевського, Гетьманська
і Паланочна, що виходили на вулицю Січову , далі - зворот ліворуч, на вулицю
Йорданську, на переправу.
Розвиток
території міста
Історичний центр нашого міста можна окреслити
сучасними вулицями Комсомольською від української до 195-ї стрілецької дивізії,
далі через Соборну площу до вулиці
Робочої, від неї ліворуч по Бойовій до берега Самари і далі по береговій лінії
до вулиці Паркової та до її умовного перетину з вулицею Комсомольською (нинішня
вулиця Сучкова). З цього майже прямокутника і почався розвиток міста. Головний
шлях, по якому в’їжджали в місто з Півночі, пролягав сучасними вулицями лева
невського і Комсомольською, доходив до Робочої, з якої прямував по Бойовій до
перевозу, або звертав праворуч по Головко до Подолянської, по якій до другої
Паланочної і по ній до броду. Зараз Друга Паланочна відокремлена від Подолянської
рукавом річки майже двохметрової глибини. Унаслідок будівництва у 1932 році
греблі Запорізької ГЕС рівень Самари у цих місцях піднявся майже на 2,5 м. До
того часу Глоди та Перевал були єдиними, а між Подолом та Перевалом під час
повені протікав міленький рукав. На думку А. Джусова, Перевал одержав свою
назву від того, що дістатися від чи до центру міста можливо було лише
переваливши через межу із одного рівня на інший. Перепад висот між рівнями
становить щонайменше 5-6 метрів.
Протягом ХVІ-ХVІІ ст. територія міста Самара
забудовувалася в усіх напрямках по правому боці теперішнього русла Самари –
колишнього Самарчика. Але інтенсивніше місто розвивалося у південному та
північному напрямках. На півдні забудовувалися землі нинішніх Подолу, Перевалу
та Глодів. На Північ – у бік Воронівки. У Західному напрямку розвиток міста був
обмежений болотистою заплавою Самари, у Східному – берегом річки. Слід звернути
увагу, що планування території Глодів не має того системного прямолінійного
вигляду, притаманного іншим районам міста. Це зумовлено тим, що укріпні вали,
чи інші військові споруди, впливали на формування мирного поселення.
З кінця ХVІІІ ст. Соборна площа, після зведення
нової Троїцької церкви, перемістилася дещо на Південь, де і нині знаходиться.
Але це не внесло суттєвих змін щодо напрямків забудови міста. На плані міста
1795 року визначаються чотири масиви його заселення:
1. Центр
міста – це соборна площа і прилеглі до неї вулиці.
2. На
Південь від центру, переважно лінійним плануванням, Подол, Перевал і Глоди.
3. На
північ – з чітко вираженим лінійним плануванням житлових кварталів селища
Воронівка.
4. На
Захід – забудови до та по вулиці Кущівка, що залишилася природною межею
розвитку міста у цьому напрямку.
На лівому березі Самари забудови не було.
У 1823 році створений новий план-схема забудови
міста, на якому позначено понад 54 квартали (на плані 1795 року – 40), не
враховуючи кварталів Подолу, Перевалу та Глодів, яких на плані не існує. Планом
передбачувалося чітке, прямолінійне межування кварталів. Він свідчить про те,
що розвиток міста передбачувався у двох напрямках – на північний захід та
Північ.
З Півночі на Південь місто перетинали дві вулиці –
Воронівка та Харківська. У межах міста вони змінювали свої назви. У Західному
напрямку за межі міста вела вулиця, згодом названа Лихополевською (Сучкова).
На мапі середини ХІХ ст. (1861 – 1870) видно, що
межа міста злилася з Воронівкою, яка, в свою чергу, злилася з Решетилівським
Кутом. Подол теж злитий з містом, а Перевал і Глоди стали суцільним масивом, ще
не розділеним річкою.
У 1870 році було створено міський сад на місці
заболоченої ділянки вздовж берега Самари у межах північної окраїни міста. Вона
починалася від вулиці Підпільної і тягнулася на північ між вулицею Паланочною
та берегом річки до вулиці Лихополевської. Вулиця Підпільна дістала свою назву
від того, що вела з верхнього рівня Соборної площі на нижчий рівень берега
річки, тобто під піл. Тут були виконані осушувальні роботи. На підготовленій
території висаджено дерева, кущі бузку, розбиті клумби та алеї саду. В тих же
межах міський сад існує і нині як міський парк ім. Сучкова.
З початком бурхливого розвитку наприкінці ХІХ та на
початку ХХ ст. Донецького вугільного та
Криворізького залізорудного басейнів, у межах околиць Новомосковська почали
вестися будівельні роботи з прокладання залізниці. У 1913 – 1916 роках були
зведені будови залізничної станції.
Станом на 1913 рік місто мало під забудовами 1740 га
землі, 145 вулиць та провулків загальною довжиною понад 48 км, 4 міських
майдани площею понад 38 га.
У 1947 – 1949 роках до складу міста була включена
Воронівка із Решетилівським Кутом. Межі міста стрімко розширилися на Північ.
З 1949 року почала активно забудовуватися північна
окраїна міста. Ділянки для нових садиб нарізалися на вільних землях навколо
Воронівського кладовища, виросли нові будівлі на вулиці Партизанській та поряд
з нею. Новоселами були переважно сім’ї із західних областей України (понад
200). Район новобудов був неспокійний. Досить часто там виникали сварки, бійки
між місцевими підлітками та прибулими. У ці часи точилася між Південною та
Північною Кореєю війна, ймовірно, тому неспокійний квартал новобудов і одержав
назву Корея.
У 1958 році до складу міста була включена Кулебівка.
Межі міста на 3-5 км сягнули на Захід, Південний та Північний Захід. Територія
нашого міста набула тих розмірів, котрі маємо й у наш час.
На кінець 1960 року була завершена розробка
Генерального плану розвитку нашого міста на період до 1975 року. Цю роботу
виконала Харківська філія Українського Державного інституту проектування міст
(Дніпроміст). Планом передбачувався значний розвиток промислових підприємств та
житлового будівництва. Промислове будівництво планувалося вести на
північно-Західній окраїні міста та в районі Кулебівки, житлове – розвивати в
основному в Північному напрямку за рахунок знесення приватних садиб по вулицях
Головка, Шевченка, Дзержинського, Червоноармійській, Великій та Малій
Ковалівці, Зіни Білої.
За рік у місті було введено в дію 1130 кв.м житла,
збудовано 120 індивідуальних будинків загальною житловою площею не менше 6000
кв.м
Передбачена планом забудова промислової зони велася
багатьма, переважно в той же час створеними промисловими підприємствами. До
середини 1980-х років виникли цілі промислові райони по вулицях Північній,
Тургенєва та Спаській. Усі передбачені будови були зведені.
Протягом 1980-х років були виконані величезні роботи
по відсипці Самарської заплави між околицею міста від вулиці Дзержинського в напрямку
до Животилівки. Було насипано понад квадратний кілометр площі до рівня прилеглої
території міста. Ставилося за мету створення значного будівельного майдану для
комплексної його забудови житловими багатоповерховими будинками майбутнього
масиву Північний. У 1991 році роботи припинилися.
У наш час територія міста залишається у тих же
межах. Період екстенсивного розвитку міста остаточно скінчився та перейшов
виключно в інтенсивний. Забудова території міста ведеться за рахунок руйнування
приватного сектора вздовж магістральних вулиць З. Білої та Радянської від 100
до 300 метрів углиб від доріг.
Назви вулиць розповідають
Вулиця Раїси Подрєз (колишня Катеринославська)
Названа
на честь відважної розвідниці-патріотки, яка захищала рідний край від
загарбників. Свою першу назву отримала на честь губернського міста Катеринослав
(нині Дніпропетровськ)
Народилася
Рая у 1923 р. У 1931 році Рая пішла в перший клас школи №1. А коли закінчила
(1939 р.), то вирішила стати медиком. Та здійснити свої плани дівчині не дала
війна. Разом з іншими добровольцями пішла захищати свою Вітчизну і Р. Подрєз. У
жовтні 1943 року вона вже служила в одному з розвідувальних відділів штабу
третього Українського фронту. Сміливістю і винахідливістю дівчини зацікавились
старші товариші. А потім спеціальні курси радистів – розвідників – і перше
бойове завдання.
Перший іспит на мужність і самопожертву
здала на відмінно. За час роботи в підпіллі тримала зв`язок з партизанськими загонами, допомогла бійцям,
які одужували, переходити до партизанів у ліс.
23 вересня 1943 року. Другий день
визволення Новомосковська від окупанів. Сміх, танці, переможна гра гармонії.
Ось група дівчат біля штабу міськкому комсомолу. Йде набір майбутніх розвідниць
3-го Українського фронту. Серед них – М. Мачковська , А. Жукова, О. Яшна, А. Поповченко
та інші. Виходить Рая, на обличчі – усмішка сяє. Прийняли!
Позаду навчання на курсах радистів. У
ніч на шосте квітня 1944 року командир групи розвідників лейтенант Раїса
Іларіонівна Подрєз із радисткою Сашею Морозовою перелітають лінію фронту і висаджуються
в тилу ворога на території Одеської області. Їх гостинно зустрів колишній
голова колгоспу П. Я. Станцой і влаштував у себе в будинку. А через кілька
годин в штаб командування розвідувального відділу однієї з військових частин
Радянської Армії було передано перше повідомлення.
Поряд з селом був розташований великий
німецький аеродром. Військові літаки з чорними хрестами на крилах щохвилини
підіймались в повітря, несучи смерть і розруху радянським селам і містам.
Уважний погляд юної розвідниці правильно
оцінив вагу цього військового об`єкта . О другій годині дня було передано
чергове повідомлення, в якому давались точні координати розташування аеродрому
та кількість бойових літаків на ньому. В ту ж ніч над фашистськими «мессерами»
та «фоке-вульфами» піднялись вогненні стовпи вибухів. Більша частина літаків та
іншої бойової техніки була повністю знищена.
Лютував ворог від свого безсилля.
Німецьке командування добре знало, що в районі розташування їх військ діють
радянські розвідники. Хто міг подумати, що ці дві дівчини стали причиною
величезних втрат з боку фашистських загарбників. А тим часом Рая Подрєз і
Олександра Морозова складали карту розташування складу пального. І знову
термінове повідомлення, і знову радянські літаки знищують і цей вагомий об`єкт.
Відступають фашисти, пересуваються на
захід фронту, слідкують за ними і розвідниці. Документи мають надійні, справи
ідуть добре. Мучить лише нестерпний голод.
Ділилися останньою крихтою хліба з
дівчатами місцеві жителі. Надійно ховали їх від гестапівців Петро Якович та
Фросина Георгіївна Станцой. Допомагали їх родичі, сусіди.
Одна із зустрічей була роковою.
Знайшлася зрадниця, яка видала розвідницю гілерівцям. Ні допити, ні жорстоке
знущання не зломили волю комсомолок. Загину, не сказавши ні слова фашистам.
Про подвиг патріоток «без вісті
полеглих» дізналися на батьківщині лише через 20 років.
Тепер вулицю, де жила героїня, названо
її ім`ям. Пам`ять про відважну розвідницю живе в серцях земляків.
Вулиця Сільвестрова
(колишня Вокзальна)
У
1915 році була побудована Мерефо - Херсонська залізниця, яка пройшла через
Новомосковськ. До 1916 року - побудовано
вокзал. Найближчу вулицю так і назвали – Вокзальна.
Сільвестров Анатолій
Олександрович – почесний
громадянин міста Новомосковська, Гвардії полковник, у роки Великої Вітчизняної
війни командир 295-ї Гвардійської Новомосковської авіаційної винищувальної
дивізії.
Народився 24 листопада 1910 року у м. Казані.
Він пройшов шлях від учня слюсаря до командуючого авіаційною
дивізією.
У 1934 році старший лейтенант Анатолій Сільвестров закінчив
Оренбургську авіашколу, став військовим льотчиком і одержав направлення на
Далекій Схід.
В 1937 році воює в Іспанії командиром винищувальної ескадрильї
літаків І-16.
Був нагороджений двома орденами Червоного Прапора.
В 1940 році отримав призначення у Приморський край на
посаду заступника командуючого 25-ї Повітряної армії, а в роки Великої Вітчизняної
стає командуючим 295-ї винищувальної авіаційної дивізії.
У другій половині вересня 1943 року дивізія розташувалася
на польовому аеродромі неподалік від м.
Павлограда. Вона діяла у тісному зв’язку зі 195-ю стрілецькою дивізією і мала
завдання прикривати її дії з повітря.
За наказом Верховного Головнокомандувача І.Сталіна від
23 вересня 1943 року 295-ій авіаційній дивізії присвоєно найменування
«Новомосковська».
За роки війни полковника Сільвестрова нагороджено
орденом Червоної Зірки та орденом Вітчизняної війни І ступеня, декількома
медалями.
У відставку він пішов у 1946 році.
З 1947 року працював на Новомосковському жерстикатальному
заводі начальником зміни паросилового цеху.
Інфаркт став причиною передчасної смерті Сильвестрова
– він помер 1 вересня 1961 року.
Поховали Анатолія Олександровича на Перевалянському кладовищі
м. Новомосковська.
Пам'ятник 195-й винищувальнійавіаційнійдивізіїпідкомандуванням
А.О. Сільвестрова
Вулиця Комсомольська
(колишня Паланочна)
Одна
з найстаріших і найцікавіших – вулиця Комсомольська. У цій назві сама історія. Під
час формування вулиць Новомосковська враховувався існуючий природний ландшафт,
тому вони прокладалися за принципом «подовжні – поперечні». Серед тих
подовжніх, які тяглися на північ, була і вулиця Паланочна. Паланками називали в
пору Запорозької січі військові округи.
У
1736 році, повернувшись з низу Дніпра запорожці заснували тут слободу
Новоселицю, що стала однією з восьми паланок Запорозької Січі.
В
середині ХІХ століття на цій вулиці знаходилась поштова станція, зараз на тому
місці, де нині середня школа № 18. А на початку ХХ століття почало діяти
ремісниче училище. До війни тут був розташований технікум механізації
сільського господарства, а потім сільськогосподарський технікум. Тепер тут
зведено житлові будинки. У центральній частині вулиці з ХVІІІ століття діє
природний міський сад – нині парк ім. Сучкова. Неподалік. На вулиці
Водолазькій, а нині площі ім. Леніна була криниця зі смачною водою.
У
березні 1920 року в місті створюється перша комсомольська організація. З нагоди
цієї події вулиця Паланочна над Самарою стає Комсомольською. Першим секретарем
комсомольської організації був І. Кондрашов
- активний учасник партизанського
руху на Новомосковщині.
П’ятиповерхові
будинки вулиці – це будови, які були включені в план семирічки 1959 – 1966 рр. В
них селилися заводчани – трубники, робітники механічного заводу, швачки,
вчителі, медпрацівники.
Вулиця
Комсомольська це і початок зони відпочинку. Поруч – р. Самара, ліс, парк. У
1957-му вулицею крокували комсомольці цеху емаль посуду – вони починали
освоєння лісового масиву на лівому березі Самари під парк, а колектив листопрокатного
працював у парку над будівництвом пішохідного мосту через річку.
До
1 травня трудящі артілі ім.. Куйбишева виготовили 38 лавочок для парку,
робітники міськпромкомбінату заклали фундамент під літню більярдну. Члени
артілі ім. 20-річчя Жовтневої революції працювали над обладнанням дитячого
містечка.
У
70-х роках відкрилося «друге дихання» Комсомольської: з’явилися стадіон і Палац
культури металургів, виросла будівля ресторану «Самара», за 2,5 роки на березі
Самари зросли дев’ятиповерхові будинки.
Нове
життя прийшло на стару Паланочну, де колись стояли козацькі споруди, льохи розташовувалися
один за одним. Тепер Комсомольська – в центрі будь-яких свят, адже межує з
центральною площею.
Вулиця
Червоноармійська (колишня Калнишевського)
До
революції вулиця називалась іменем Петра Калнишевського, останнього кошового
отамана Запорозької Січі, який без сумніву, належить до найколоритніших і
водночас найтрагічніших постатей української історії. Небагато віднайдемо наших
визначних попередників, яким би доля відміряла такий складний життєвий шлях.
Хоча, здавалося, ніщо не віщувало П. Калнишевському стільки випробувань.
Дорослі роки молодого Калниша розпочиналися типово, як і багатьох козацьких
синів з Української козацької держави Гетьманщини. Хлопець, який вдався нівроку
дужим та кмітливим, вирішив піти на Запорізьку Січ, про яку стільки наслухався
від рідних та знайомих. Там він доволі швидко пройшов шлях від рядового козака
Кущівського куреня до кошового отамана.
Доля
П. Калнишевського - повчальне втілення того, до чого призводять сподівання
вгамувати апетити Росії за допомогою смиренності, усіляких поступок та
демонстрацій лояльності.
Брат
Петра Калнишевського,Семен, у 1771 р. був священиком Миколаївської церкви в
містечку Смілому, що за 15 кілометрів північніше Пустовійтівки. Ще один родич,
слобідський козак Панас Калнишевський, згадується в реєстрах смілянської сотні.
Численні родичі П. Калнишевського мешкали в сотенних містечках Ромнах і Смілому
та в околицях: Пустовійтівці, Процівцях, Плавнищах, Оксютинцях і Хоружівці.
Походив
Петро Калнишевський з козацької родини села Пустовійтівки, яке за часів
Гетьманщини входило до Роменської сотні Лубенського полку (тепер с.
Пустовійтівка Роменського району Сумської області). Цей факт міцно закорінився
в історичній пам'яті мешканців Роменщини. Тутешні старожили ще в 30-х роках XX
ст. охоче розповідали, що Калнишевський володів будинками в селах Пустовійтівці
та Оксютинцях.
Князь
Потьомкін виступив на засіданні уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі 23
квітня 1775 року. 4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під
командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни,
обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому
фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без
бою.
Загарбники
розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Разом із старшиною
Калнишевського було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна довічно заслано до
Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року.
Монастирському керівництву було наказано утримувати Калнишевського «без
відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з
іншими персонами та тримати під вартою солдат монастиря».
3
серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, яким оголосила:«…Нет теперь более
Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». 6 пунктів довгого маніфесту
фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої
власності та намаганні створити незалежне управління.
Петра
Калнишевського утримували у казематі № 15. У 1792 році Петро Калнишевський
переведений в одиночну в'язницю біля Поварні.
Указом
нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був
помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця
проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився
ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня[4])
1803 року.
Похований
Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед
Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті
Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну
плиту з текстом: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда
Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию
обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по
Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить
обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно
познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от
роду смертию благочестивою, доброю».
Вулиця
невелика – трохи більше кілометра. Але на кожному кроці тут історія. Бачила
вулиця походи Червоної кінної Армії, недаремно вона зветься Червоноармійською.
На цій вулиці зараз знаходиться будинок військкомату, у приміщенні якого до
1917 р. знаходилось «Військове присутствіє», а лютому 1919 р., згідно постанови
Раднаркому, створені губернські військкомати, згодом – повітові. Саме сюди в
перші дні Великої Вітчизняної війни прийшли сотні юнаків і дівчат з проханням
записати їх до Червоної Армії, щоб в її рядах громити непроханих
гостей-фашистів.
Є на вулиці священне місце – Вічний вогонь.
Його було споруджено на честь 50-річчя Жовтневої революції. До 40-річчя
Перемоги він поповнився пам'ятною стелою загиблим партизанам, підпільникам
Новомосковська. Тут захоронено 79 воїнів і партизан громадянської війни, і 433
воїна, 10 партизан Великої Вітчизняної війни.
На
вулиці знаходиться дві школи (№1, №2). До 30-х рр. в загальноосвітній школі №2
знаходився музей історії краю.
Славна
історія загальноосвітньої школи №1. Тут навчалися комсомольці-підпільники
Микита Головко, Зіна Біла та її брат Микола, відомі розвідниці Анастасія Жук і
Ольга Яшна.
Вулиця
Паркова (колишня Кирила Тарловського)
Кирило
Тарловський увійшов в історію Запорозької Січі як «дикий піп», і був дуже
освіченою людиною свого часу. Він закінчив Київську духовну академію був
учителем майбутньої імператриці Катерини ІІ. На території Самарської паланки
він заснував багато сіл. Завдяки старанням Тарловського було збудовано
Миколаївську церкву.
До
2008 року на цій вулиці знаходився і його будинок, який було зруйновано.
По
вулиці Парковій, бруківкою, якій, можливо, більше трьохсот років можна
спуститися до будинку першої електростанції міста, яка почала діяти в першій
половині ХХ ст. А звідти рукою подати до міського парку ім. Сучкова, на місці
якого з ХVІІІ століття діяв природний міський сад.
Вулиця Зіни Білої
(колишні Харківська, Шосейна)
Ця
вулиця названа на честь відважної радянської розвідниці, яка захищала рідне
місто від гітлерівських окупантів. Народилась Зіна в 1922 році в
Новомосковську. Тут пройшли її дитинство та славна молодість. Після школи, вона
вступила до харківського авіаційного інституту, а згодом – до педагогічного
інституту в рідному місті.
Не
судилося збутися дівочій мрії про вчительську роботу. Розпочалася війна. Вона
залишилася проводити в окупованому місті підпільну роботу.
Не
було таких операцій, диверсій, проведених комсомольським підпіллям, у яких не
брала участі безстрашна патріотка. Завдяки Зіні та її товаришам-підпільникам
багато новомосковців було врятовано від фашистського рабства. Виконуючи
завдання підпільного комітету партії, вона проводила найбільшу та
найнебезпечнішу роботу по звільненню військовополонених червоноармійців.
В
серпні 1943 р. підпілля було викрито. Зіна Біла посмертно удостоєна медалі «За
відвагу».
Площа
ім. Леніна (колишня вул. Водолазька)
Площа
імені В. І. Леніна до 1917 р. називалась Водолазькою. Немало в її біографії
памятних подій. Памятає вулиця, як у кінці минулого століття тут зупинялась
відома письменниця Марко Вовчок, відвідуючи сина, що томився в новомосковській
вязниці.
Від
парку вулиця виходила до Ярмаркової площі. Після революції мала вона назву
Першотравневої. З будівництвом жерстекатального заводу почалося зведення на ній
читириповерхових будинків. Сьогодні вони, а також приміщення кооперативного
технікуму, - своєрідна архітектурна цінність. Звідси, з вул. Першотравневої,
брала початок залізниця, якою потяг (заводчани називали його «Кукушкою»)
перевозив робітників до заводу. До війни на цій вулиці було збудовано перший у
нашому місті дитсадок ім. Орджонікідзе і середню школу №4 (нині №1).
У
вересні 1943 р. фашисти спалили всі її будови. Перше свято визволення від
німецько-фашистських загарбників пройшло сааме тут, на Першотравневій. Вона була
відновлена.
На
честь 50-річчя Великого Жовтня споруджено тут монумент Вічної Слави (1967 р.),
до сорокаріччя Перемоги він поповнився пам’ятною стелою загиблим партизанам і
підпільникам Новомосковська.
У
1970 р. (до століття від народження В.І. Леніна) з’являється на карті
центральної пл. Палац культури металургів. А через три роки країна (СРСР)
відзначала сімдесятиріччя комуністичної партії, сотні новомосковців зібралися
на торжество з приводу відкриття в центрі міста пам’ятника В.І. Леніну. Це
фігура з бронзи з п’єдесталом з сірого граніту з полірованими поверхнями.
Загальна висота – 7,5 м. Пам’ятник створили скульптор Суходолов і архітектор
Крикун. Трохи пізніше відбулося тут свято вулиці, на якому вона й одержала своє
сучасне ім’я.
На
дві частини розділяє площу центральна вулиця – Радянська. Ансамбль площі біля
пам’ятника Леніну доповнюють стенди, що знайомлять мешканців і гостей міста з
символами Новомосковська.
Вулиця
Велика Ковалівка
Ця
вулиця – одна з найстаріших у нашому місті. Вона бере свій початок з центру
міста, а продовжується іншою вулицею – Малою Ковалівкою. Ще за часи Запорозької
Січі селились тут ковалі – майстри вогню та заліза. Кували вони не лише зброю,
а й знаряддя праці: сохи, плуги, борони, лопати, граблі. Підкувати коня,
зробити вісь і колеса для підводи чи карети – все робилось з любов’ю та
старанням. Слава про новомосковських ковалів ширилась по всьому півдню України.
А жили ковалі в перекошених хатах під очеретом, з земляною підлогою. Багатії
зявлялись тут лише тоді, коли треба було щось замовити ковалю.
17
жовтня 1912 року газета «Новомосковская жизнь» повідомляла: «Нас просять
звернути увагу на Велику Ковалівську вулицю, де володарює темнота непроглядна і
на цій вулиці величезні калюжі, що служать розсадником зарази»
Тривалий
час вулиця залишалась забудована одноповерхівками. Ще до Великої Вітчизняної
війни тут було збудовано декілька будинків, які й зараз належать міській
лікарні. Між ними та приміщенням вузла звязку в роки Великої Вітчизняної війни
знаходилось німецьке офіцерське кладовище, а навпроти, на розі вулиць Радянської
та Сучкова – німці хоронили загиблих рядового складу. Після звільнення міста
кладовища були знесені.
Лише
наприкінці 70-х рр. Розпочалася забудова вулиці багатоповерховими будинками.
Весь правий бік вулиці був знесений. Лише з лівого боку залишилось декілька
одноповерхових будинків, серед них – будинок, в якому тривалий час проживав
Герой Радянського Союзу – Микола Макарович Бобро.
Проходячи
вулицею Велика Ковалівка ніби потрапляєш між двома віхами історії:
девятиповерхові будинки межують з одноповерховими – свідками давнини. Вулиця стала
центром інтенсивного житлового будівництва.
Вулиця Микити Головка (колишня
Січова)
Ім’я
Микити Головка, керівника комсомольського підпілля нашого міста в роки
фашистської окупації добре відоме жителям Новомосковська.
Народився
Микита у 1920 році. Навчався у другій, а потім – четвертій школі (нині середня
загальноосвітня школа №1). Згодом став студентом Одеського
політпросвітінституту. Одразу після закінчення другого курсу почалася Велика
Вітчизняна війна. Микита приїхав до міста напередодні окупації його фашистами. І
відразу ж налагоджує зв’язок з комуністами та комсомольцями. Він став
керівником комсомольсько-молодіжного підпілля Новомосковська, а Зіна Біла –
його найближчим помічником. Комсомольці звільняли з полону червоноармійців, брали
участь у підготовці диверсії в механічному цеху жерстекатального заводу, де
німці ремонтували свою бойову техніку. Вони також підривали мости, виводили з
ладу залізничне полотно та лінії зв’язку. Багатьом юним новомосковцям вдалося
уникнути фашистського рабства завдяки підпільникам.
Комсомольське
підпілля підтримувало постійний зв’язок з партизанами, передаючи до загону
розвідувальні дані. Незадовго до звільнення міста від фашистів підпільний
міськком прийняв рішення: разом з партизанами виступити на допомогу Червоній
Армії. Комсомольці почали збирати зброю і переправляти її до лісу. 18 серпня,
усього за два дні до виходу підпільників з міста, фашисти натрапили на її слід.
Були заарештовані її керівники та рядові комсомольці, а згодом – страчені.
Колись
ця вулиця мала назву січова – в пам’ять про волелюбну Запорозьку Січ. За ці ж
ідеали віддав своє життя і гідний нащадок запорожців – Микита Головко.
Вулиця Дзержинського (колишня
Кущівка)
Ім'я
видатного революціонера, голови Всеросійської Надзвичайної Комісії Фелікса
Едмундовича Дзержинського носить одна із
сивих вулиць нашого міста. Нарекли її після Жовтневої революції в Росії. Дух
відважних отаманів козацьких і кумачів революції живе в серцях її жителів.
Сходки, мітинги місцевих бунтарів не раз били боки старійшинам Кущівки в
дореволюційні часи, піднялися всі на боротьбу, відстоюючи свою батьківщину, і в
роки Вітчизняної війни.
На початку війни з Туреччиною в
Кущівському курені зимував Г.А. Потьомкін. Виходець куреня Петро Калнишевський
двічі обирався кошовим отаманом Січі. Одна з вулиць Новомосковська носила його
ім'я. У ХVІ-ХVІІІ ст. основною адміністративно-господарською та
військово-організаційною одиницею Запорозької Січі були курені.
Відомо, що у ХVІ–ХVІІ ст. границя між
козацькими вольностями й територією Османської імперії пролягала майже по
лівому березі Самари. Брід Піщаний знаходився практично на границі, тому на
броді постійно ніс варту охоронний загін козаків (нинішній житловий масив Глоди
м. Новомосковська). За усталеним запорозьким звичаєм він отримав за жеребом у
своє господарське користування поруч велику дільницю на південно-західній
околиці містечка Самарь (отримане за жеребом загін, а пізніше й курені, мали
право обмінювати між собою за умов взаємної згоди. Таким чином дільниця
тривалий час могла знаходитись у користуванні одного й того ж господаря).
Дільниця розташовувалась понад версту від укріплення. Для господарювання вона
була дуже привабливою. Там були гарні пасовиська, сінокоси, багата рибою і
дичиною заплава. Частина дільниці була вкрита заростями кущів глоду, терену,
шипшини, бузини. Ягодами цих кущів широко користувались, як і нині, для
виготовлення цілющого зілля, напоїв, ласощів. Від тих кущів містина мала
побутову назву Кущівка. З часом, для укриття від непогоди й зберігання
господарського реманенту на дільниці з’явились будівлі. Не схибимо істині, якщо
припустимо, що якраз із тих примітивних будівель з часом виросли більш
просторі, у яких, як у казармі мешкали запорожці. Так на границі, на околиці
Самарі виник запорозький військовий загін, який з часом, від назви місцевості,
отримав свою назву - Кущівський.
Майданчик, на якому стояли будівлі
укріплення, лежав на низині і час від часу, як і зараз, підтоплювався
паводками, що викликало певні незручності для людей і будівель. Як відомо у
1709 р. запорозьке козацтво було скасоване, його майно повсюди занепало, з
часом, можливо і зовсім зникло. Коли ж через 25 років почалось відродження
запорозького козацтва, то почалось відродження і куренів. Кущівський курінь
постав на своєму одвічному місці – на дільниці Кущівка. Вона, як і зараз,
розташована на підвищенні, тому загроза підтоплень зникла. Місце розташування
куреня значно покращило справу прикриття міста від нападу з боку броду, та
чумацького тракту з півночі. Відомо, що Кущівський був одним із елітних,
найкращих і найчисельніших куренів Січі. Наприклад, у 1755 році у ньому несли
службу 460, у 1759 р. – 268, у 1769 р. – 303 козаки.
Будівля Кущівського куреня, щонайменше на
50-70 осіб, мабуть, мала типовий для таких споруд вигляд: зведена із колод, або
ж зі стін заплетених хмизом і обмазаних саманом, дах солом’яний, або з рогозу.
Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. вона, скоріш за все зосталась без
догляду і з часом занепала. Колишнє подвір’я Кущівського куреня, завдяки
укоріненій звичці людей на ньому збиратись, перетворилось на міську площу. У
ХІХ ст. на ній щорічно відбувалось декілька ярмарок із значними обсягами
торгівлі сіном, від чого площа дістала назву Сінна. У кінці ХІХ ст. вона стала
подвір’ям церкви, яку звели на честь Толгської ікони Божої Матері. У 1933–1934
рр. церкву розібрали. У 1950–1960рр. ХХ ст. дворище забудували житловими
багатоповерхівками (на місці самої церкви стоїть двоповерховий будинок вул.
Шевченко, №49). Колишнє дворище Кущівського куреня на плані сучасного
Новомосковська можна окреслити такими орієнтирами: по вулиці Шевченка від
будинку N23 до перехрестя з вулицею Дзержинського (до 1956 р. мала назву
Кущівка), далі по вулиці Дзержинського до перехрестя з вулицею Головка (за
переказами, тут стояв будинок Антіна Головатого), вулицею Головка до перехрестя
з вулицею Гавришев Кут, а від цієї точки до будинку N23 на вулиці Шевченка
(останнім напрямком до 1960-х років пролягала вулиця Катеринославська
(Дніпропетровська).
З
давніх часів Кущівський курінь, як
колись називали цю місцевість, був відомим не лише на Запорожжі, а й у столиці імперії,
в Санкт-Петербурзі, при дворі Катерини ІІ
Вулиця Жовтнева (колишня
Ярмаркова площа)
Звістка про жовтневі події у Петрограді (1917 р.) дійшла до нашого міста.
Однак лише 31 грудня над Новомосковськом був піднятий червоний прапор – символ
перемоги радянської влади. Тоді ж одна з найбільших на той час площ – Ярмаркова
– була названа Жовтневою.До революції на ній знаходилося триповерхове
приміщення міської в'язниці. Тут царська влада тримала політичних в'язнів. А ще
раніше в Новомосковську тричі на рік проводилися ярмарки. Перший ярмарок -
Проводський, на першому тижні після Воскресіння Христова (Пасхи). Другий -
Троїцький на Духів день (на п'ятдесят перший день після Великодня) і третій -
Спасопреображенський ярмарок - з 1 до 9 січня
Площа була фактично була повністю забудована у довоєнні роки. А після
Великої вітчизняної війни – майже вщент зруйнована. І все ж на ній збереглось
кілька будинків, зведених ще у минуломи столітті. Один з них – приміщення
нинішньої одинадцятого колегіуму. На початку століття там була чоловіча
гімназія, де вчились діти військових багатіїв, після революції – училище
робітничих підлітків. А в тридцятих роках відкрито учительський інститут.
Під час фашистської окупації у будинку
знаходилось гестапо. А у дворі, у садку, вирили величезний рівчак, над яким
розстрілювали патріотів.
У 50-х роках почала працювати середня школа №11, яка у 1998 р. набула
статусу колегіуму.
Площа
Перемоги (колишня Соборна площа)
Площа отримала свою назву після
того як у 1778 році Яким Погребняк збудував нову церкву – Троїцький собор.
Соборну площу з самого початку
застроювали як місце проведення ярмарків
і купецької торгівлі. А головна магістраль – Москва-Симферополь – мала назву
Половецька. У радянські часи її перейменували і вона стала Кооперативною. Тут
знаходилися артілі «Єдність», «Червоний швець», колишня біржа візників. Зараз
тут розміщується клуб культури міськвиконкому.
Раніше площу розділяли торгівельні
ряди, склади та численні крамниці. Приміщення сучасної аптеки до війни було
двохповерховим, і в ньому розміщувався ресторан. Відступаючи, фашисти підірвали
цю будівлю, а після війни було побудовано одноповерхівку.
Після окупації лівий бік площі був
настільки зруйнованим, що в 50-ті рр. будівлі там взагалі знесли.
У 1864 році з 13 січня у 33
губерніях європейської частини Російської Імперії була проведена земська реформа.
Згідно положенню якої у Південній та Лівобережній Україні вводилося земство –
орган місцевого самоврядування. Новомосковськ отримав статус повітового міста.
Протягом 1865-1866 рр. було побудоване приміщення (зараз пл. Перемоги, 81), що
мало вигляд літери «П» розміром 35/30 метрів. Згодом тут знаходилися повітова
рада робочих і селян і воєнних депутатів, а також – повітовий революційний
комітет і комітет КП більшовиків (ВКП(б)У). Наприкінці 50-х років ХХ ст. у
будинку розташувалася торгівельно-промислова районна організація .
8 травня 2013 р. , після реконструкції відкрито присоборну площу козацького
Свято-Троїцького собору – храму, побудованого з дерева без жодного цвяха,
внесеного до реєстру національної культурної спадщини. Відкриття площі
приурочили до 68-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні
Реконструкція присоборної площі – один з етапів реставрації Собору,
розпочатої в 2010 році. Остання реставрація цієї історичної споруди,
побудованої в середині 70-х років XVIII століття, була проведена в 1888 році.
Згідно з повідомленням, загалом на реконструкцію цієї пам’ятки архітектури
виділено близько 30 млн грн з державного бюджету та обласного бюджету
Дніпропетровщини. Згідно з планом, Свято-Троїцький собор у Новомосковську буде
повністю відновлений за 2-2,5 роки.
